ПУТИ ПРЕОДОЛЕНИЯ СТРАХА У ДЕТЕЙ.

Страх имеет позитивное значение, он призван защищать людей от опасностей. И вместе с тем нужно научиться правильно использовать его. В случае со страхом темноты, например, ребенку лучше привыкнуть бояться темноты за окнами, чем гулять по ночам в одиночку. Но как взрослым помочь детям управлять своими страхами?
Вот несколько простых способов и принципов:

1) Проявлять открытость и сопереживание Старайтесь поощрять ребенка, чтобы он признавался вам в своих страхах и делился ими. Для этого ребенок должен доверять вам, чувствовать с вашей стороны поддержку и любовь. Расскажите ему, что в малолетстве вы тоже боялись и до сих пор иногда побаиваетесь, но у вас есть средства, помогающие справиться со страхами. Раскройте страх вместе с ребенком и научите его, как правильно работать с ним.

2) Объяснять ребенку причину его страха Все мы боимся незнакомых вещей и мест, так как вообще страшимся неизвестного. В темноте трудно узнавать предметы, и потому они кажутся нам чужими. Взрослые боятся этого меньше, поскольку уже знают, что предметы не меняют своей формы в темноте. С другой стороны, детям нужно не раз пережить это ощущение, чтобы в итоге убедиться: во тьме все вещи остаются точно такими же, как и при свете дня.

3) Восполнить ребенку недостающие сведения о самом предмете страха
Ребенку надо узнать всю подноготную темноты – и тогда она перестанет вызывать в нем чувство неопределенности и беспомощности. Например, рекомендуется снова и снова перебирать с ним все предметы в его комнате – так, чтобы даже ночью, не зажигая свет, он знал, чтó перед ним находится. В результате темнота перестанет быть для него чем-то неведомым, она больше не будет таить угрозу и приводить его в страх. Вы можете зажигать и вновь тушить свет, чтоб показывать ребенку снова и снова, как вещи выглядят в темноте, а затем возвращаются в знакомое состояние. Эти повторяющиеся впечатления уменьшат угрозу, которую ребенок ощущает в темноте.

4) Использовать страх В принципе было бы неверно пытаться свести на нет страх темноты. Напротив, необходимо использовать его, чтобы обеспечить ребенка средствами, позволяющими справиться со страхом вообще и с темнотой в частности. Поэтому не следует оставлять в комнате большой свет на всю ночь, а лучше зажечь маленький светильник. Можно также воспользоваться советами, которые приводятся далее в разделе

5) Помощь товарищей Мы уже говорили о том, что чувство принадлежности к обществу начинает развиваться у ребенка примерно с трех лет. С этого времени в нем растет и крепнет ощущение социальной поддержки или ее отсутствия. Одновременно с этим ребенок начинает определяться с тем, кто называется товарищем, что значит действовать сообща, с кем ему приятно играть и т.п. Он осознаёт смысл понятия «вместе», узнаёт о дружбе и близости. Поэтому с трех лет можно эффективно справляться со страхами при помощи окружения. Например, для преодоления страха темноты можно дать детям фонарики и накрыть их одеялом, чтобы они светили друг другу. Эта игра подходит и для садика, и для дома – разумеется, под наблюдением взрослого. Можно также вместе играть с закрытыми или завязанными глазами, набираясь опыта в позитивных впечатлениях от темноты.
В целом важно отметить, что для ребенка общество детей играет более значительную роль, чем общество взрослых. В детском окружении он учится тому, кем стоит быть, как стоит себя вести, чего стоит добиваться и т.д. Поэтому, решая различные проблемы взросления и воспитания, мы должны иметь в виду окружение ребенка, а иногда даже прибегать к помощи группы, в которой он находится (сад, школа).
Окружение товарищей можно сравнить с внешним кругом семьи. Среди родных людей ребенок обретает уверенность и меньше боится – точно так же он может воспользоваться и товарищеской средой, чтобы увереннее чувствовать себя в жизни.
В тех случаях, когда ребенок нуждается в индивидуальной помощи, стоит сочетать ее с помощью группы – не забывая о профессиональной консультации. Эти меры следует адаптировать к степени страха, причинам страха (травма или особенности развития), возрасту ребенка и способности родителей участвовать в процессе.

6) Объяснять ребенку, что страх помогает развиваться и двигаться дальше
Проводите с ребенком беседы о пользе темноты, о том, что она толкает нас вперед, пробуждая новые желания. Ведь мы хотим узнать, чтó скрывается в темноте или по ту ее сторону. Знание снижает степень страха. Таковы принципы правильной работы с каждым страхом, пробуждающимся у нас и у наших детей: поставлять объяснения и информацию о причинах страха и о той пользе, которую мы извлечем, преодолев его, а также позволять детям решать возникшую проблему группой.

«Обдарованість»

Одна людина заявила: Обдаровані діти - по суті такі ж, як і всі інші, тільки краще.

А ось і ні! У чомусь вони дійсно краще, а в чомусь - гірше звичайних, а в чомусь і не гірше, і не краще, а інші.

Ось, слово названо - вони інші.

Так, обдарованість - річ не дуже-то стійка, з віком вона, буває, проходить, але все ж ...

У середніх класах школ зараз багато дітей нездатні (навчаються, не вміючи вчитися), і не треба спеціальних тестів, щоб переконатися в цьому. Візьміть нормально успішних учнів і подивіться, скільки часу вони витрачають на підготовку домашніх завдань: три, чотири, а то й п'ять годин. Як правило, у цих дітей здібності не розвинені, хоча до якогось класу вони можуть вчитися зовсім непогано.

Багато вчителів переконані, що вчити обдарованих дітей - одне суцільне задоволення, і спілкування з ними легко і приємно. Так, працювати з такими дітьми значно цікавіше, що ж до легкості і приємності ...

Я хочу провести досвід, який до мене провів знаменитий американський психолог П. Торренс, який прославився своїми дослідженнями творчої обдарованості. Нижче дані особистісні та ділові якості, які вчитель зустрічає у своїх учнів. Пропоную вам відзначити знаком + ті якості, які вам подобаються в учнях, а знаком - те, що не подобається:

1. Дисциплінований.

2. Нерівно встигає.

3. Організований.

4. Вбивається із загального темпу.

5. Ерудований

6. Дивний у поведінці, незрозумілий.

7. Вміє підтримати спільну справу (коллективист).

8. Вискакує на уроці з безглуздими зауваженнями.

9. Стабільно встигає (завжди добре вчиться).

10. Зайнятий своїми справами (індивідуаліст).

11. Швидко, на льоту схоплює.

12. Не вміє спілкуватися, конфліктний.

13. Комунікатор- легкий, приємний у спілкуванні.

14. Іноді тугодум, не може зрозуміти очевидного.

15. Ясно, зрозуміло для всіх виражає свої думки.

16. Не завжди підкоряється більшості або офіційному керівництву.

Сподіваюся, для багатьох не буде потрясінням те, що саме парні якості найчастіше характеризують обдарованих дітей. Правда, обдарованих особливим чином - творчо. Творча обдарованість - велике щастя і велике випробування і для володарів цього дару, і для вчителів та батьків. Але про це розмова іншим разом.

Побачити обдаровану дитину далеко не так просто, для цього потрібна справжня педагогічна інтуїція (батьківський або вчительський талант) або серйозна психологічна підготовка. Особливо важко побачити творчу обдарованість, ще важче її розвивати. Є різні види обдарованості. Буває батьки, які прийшли на консультацію дивуються, дізнавшись, що їхня дитина - обдарована. Правда, стандартного набору вундеркінда у нього може не бути: ні гігантської пам'яті, ні екзотичних пізнань, ні схильності до інтелектуальних концертів перед дорослими. Але ця дитина так самозабутньо вирішує вельми важку для його віку задачу, має таку пізнавальну потребу, що безсумнівно - його можливості - свого роду сировину для найзначнішою обдарованості.

Почати слід з абсолютно загадкового поняття, яке ми раз у раз вживаємо, але навряд чи в точності знаємо, що це таке. Мова йде про здібності. Треба сказати, що поняття здібностей, яке б всіх задовольняло ще ніхто не дав, і всі наявні найчастіше крутяться навколо одного: здібності - це те, що потрібно для виконання якоїсь діяльності. Тобто те, не знаю, що, але тільки те, що потрібно...

Я як робоче пропоную наступне поняття здібностей: це способи виконання діяльності. Не окремі прийоми, а глобальні, фундаментальні способи. Чиї способи краще (з точки зору тієї ж самої діяльності), у того і вище здібності. У цьому, по суті справи, і відмінності в здібностях. Одні вирішують завдання простим перебором варіантів, інші шукають і знаходять оптимальний спосіб. Одні, зустрівшись з новою ситуацією, шукають в пам'яті щось звичне, щоб якось впоратися з нею, інші шукають абсолютно нове рішення.

З такого розуміння здібностей стає ясно, що від природи здібностей немає і не може існувати - адже способи необхідно кожній людині виробити, придбати якимось чином, насамперед у діяльності. Інша справа, що у одного ці способи виробляються швидше, в іншого повільніше, та й ефективність способів, їх корисність для діяльності теж сильно розрізняються. Тут найчастіше (якщо не вважати, звичайно, різних умов навчання і виховання) виявляються вже природні особливості, т. е. задатки.

Задатки - це такі природні можливості, які можуть перетворитися на здібності, а можуть і не перетворитися. Найчастіше більша частина з них так і залишається похованою в психіці, і ніхто не підозрює, на що була здатна ця людина, якби розвивали її здібності. Щоб був зовсім зрозумілим цей непростий зв'язок - задатки-спроможності (хоча не можна сказати, що він зрозумілий хоча б одному вченому в світі), наведу аналогію, яка напрошується: задатки-насіння майбутнього рослини, які можуть самі по собі бути краще або гірше, але про їх як ми можемо судити лише після того, як з них що-небудь виросте.

Людина може прожити все своє життя і не підозрюючи про ті можливості, які в нього заклала природа. У Марка Твена є історія про дуже непомітному людину, здається, він був простим перукарем, який, потрапивши на небо, раптом дізнається, що його місце поряд з великими полководцями. Він дуже здивований, адже ні в яких битвах він зроду не бував, однак з'ясовується, що тут місця розподіляються залежно від того, що призначене людині, а не від його реальних талантів. Але це в книзі Марка Твена, а в житті зовсім інакше. У нас великий процент нездатних дітей, скривджених не Богом, а тією загальною обставиною, що насіння їх задатків впали в терен ...

Що ж вкладається в поняття обдарованість? Це високий рівень розвитку будь-яких здібностей, а обдаровані діти, відповідно, діти з досить високо розвиненими здібностями.

У обдарованість буде входити, таким чином, не тільки художня обдарованість, але й власне розумова (інтелектуальна), і обдарованість у сфері соціальних відносин (лідерство), і психомоторна (наприклад, у спорті), і, звичайно, творча - висока здатність до створення нових ідей. Не вдаючись у зміст різних видів обдарованості, я хочу привернути увагу до проблеми загальних здібностей і, відповідно, загальної обдарованості.

Треба сказати, що обдаровані діти дуже різні: дуже живі, навіть іноді просто нахабні, і тихоні, ледве чутно вимовляють відповідь неймовірно складного завдання. Дуже чарівні, чарівні і незграбні, сором'язливі, що відтають лише до кінця зустрічі з незнайомою людиною (і то, якщо ця людина їм сподобався). Більшість з них проявляють інтерес до математики, але багато рано починають цікавитися біологією, хімією, астрономією, фізикою. У мене був п'ятирічний вундеркінд, який всерйоз цікавився не більше не менше як походженням людини і тому читав спеціальні книги на цю тему.

Природно, різні вони і зовні: дуже маленькі, тендітні навіть для своїх дошкільних років, і великі, фізично розвинені, явно обгоняючи своїх однолітків не тільки по розумовому, але й з фізичному розвитку. Однак є у всіх цих дуже різних дітях щось спільне, що при відомому досвіді дозволяє досить швидко визначити саме обдарованої дитини. Найчастіше без всяких тестів та інших психологічних вимірювань. Що ж це? Якщо хочете, друк обдарованості. А в лобі зірка горить. Що ж це за зірка?

Спроби зрозуміти, що ж робить обдарованої дитини саме обдарованим, що ж відрізняє його від звичайних дітей, робилися, природно, багато разів. Шукали відмінності у всьому. Часто вважали, що основою підвищених здібностей є пам'ять. Особлива, надзвичайно розвинена пам'ять і дозволяє обдарованій дитині показувати чудеса, вона і робить його обдарованим. Зрозуміло, пам'ять у обдарованої дитини практично завжди чудова, але все ж справа не в ній. Виявилося, по-перше, що пам'ять більшості самих звичайних дітей стає просто чудовою, коли вони мають справу з чимось, що їх дуже цікавить. Приміром, найледачіша дівчинка, нічого не пам'ятає з того, що говориться на уроках, раптом набуває чудову пам'ять, коли мова заходить, скажімо, про моди з Бурди, яка виявилася у неї в руках всього лише на пару годин. Хлопчисько-двієчник теж чудово пам'ятає будь-яку деталь з вподобаного йому ковбойського фільму. Є ще одна обставина. Пам'ять - одна з найбільш тренованих психічних функцій. І хоча прийомів розвитку пам'яті безліч, проте головний - якомога більше запам'ятовувати. Обдаровані діти з великим захопленням займаються розумовою діяльністю і охоче і багато запам'ятовують. Як бачимо, відмінності в пам'яті між обдарованими і звичайними дітьми хоча і є, але, очевидно, вторинні. Справа не в пам'яті.

Точно так само не виявлені скільки-небудь принципові відмінності між звичайними і обдарованими дітьми у сприйнятті, мисленні, навіть в уяві. Відмінності, звичайно, були, але не такі, щоб їх можна було розглянути як першопричину принципових, надзвичайних відмінностей в обдарованості. А що ж тоді ця першопричина?

Надалі з'ясувалося одне найважливіше обставина, на якому мені хотілося б зупинитися детальніше. Розумова активність, так яскраво характеризує будь-якого обдарованої дитини, має безпосереднє відношення до розвитку здібностей. Виявляється, здатності виростають, розвиваються з задатків за однієї обов'язкової умови. Діяльність, якою займається дитина, повинна бути пов'язана з позитивними емоціями. інакше кажучи, приносити радість, задоволення. Тобто ця радість - задатки розвиваються, немає радості від розумової діяльності - здібностей не буде. Від тривалих, безрадісних, з примусу або самопримусу занять буде що завгодно - відмінні оцінки, похвали, навіть, якщо хочете, знання, що не буде тільки головного - здібностей. Зв'язок розвитку здібностей з позитивними емоціями підтверджена зараз не тільки в психологічних, а й суто фізіологічних експериментах. З цієї обставини виникає кілька важливих педагогічних наслідків, на яких варто зупинитися.

Слідство перше - сумне для вчителів. Якщо здібності розвиваються тільки в улюбленій діяльності, то самі по собі тривалі заняття, що проводяться без бажання дитини, будь-які додаткові заняття з точки зору розвитку здібностей або даремні, або просто шкідливі, оскільки діяльність з примусу збільшує негативне ставлення до неї. Не випадково В. О. Сухомлинський, що надавав таке значення саме розвитку здібностей, взагалі заборонив у себе в школі проведення яких би то не було додаткових занять (виключаючи випадки хвороби учня). Звичайно, в деяких випадках посиленим працею можна отримати самі по собі знання, але хіба в цьому головна мета освіти?

Слідство друге - сумне і радісне одночасно Відмітки, особливо в початкових класах, самі по собі ніяк здібності не характеризують. Старанна дівчинка, старанно виконує уроки, яка отримує в першому, третьому чи п'ятому класі суцільні п'ятірки, залишиться нездатною, тому що ніякого задоволення від читання і вирішення завдань не відчуває, а добре вчиться лише з прілежанія- А хлопчисько-двієчник, якого не посадиш за уроки , проте стане цілком здатним школярем, тому що обожнює читання, сидить зі складним конструктором, вирішує головоломні шахові задачі - і в цій діяльності щасливо розвиває свої здібності. А до старших класів, де роль здібностей у вченні стає більше, багато дівчаток - тихі відмінниці - стають дуже посередніми ученицями, а хлопчики, яким ставили стільки двійок за поганий почерк або брудну зошит, стають гордістю школи. Якщо, звичайно, була діяльність, яку вони любили і в якій змогли розвинути свої здібності. А це, на жаль, буває не у всіх.

Слідство третє - найважливіше. Починати вчення дитини треба з радості пізнання, тільки на цьому тлі можна розвинути здібності. Це не означає, звичайно, що вчення має бути тільки радістю. Чим старша дитина, тим більше елементів обов'язковості, навіть примусу (краще самопрінужденія) треба вводити у вчення. Але початок, коли науку, інакше кажучи, організована розумова діяльність, тільки починається, має обов'язково бути приємним, радісним для дитини. Інакше ні про які здібностях не доводиться говорити.

Повернемося до обдарованих. У обдарованих, завдяки яскраво вираженої потреби в пізнань, зв'язок радості і розумової праці майже безперервна. Практично будь-яка розумова діяльність - читання, рішення задач, придумування історій і т. Д. - Доставляє їм величезну радість, і завдяки цьому їх здібності розвиваються семимильними кроками.

Немає і не може бути дітей, які б не хотіли вчитися з самого початку навчання.

В. О. Сухомлинський

Лінь - хвороба емоцій

Ми вже говорили про те, що пізнавальна потреба тісно пов'язана з радістю, задоволенням. Але зв'язок між інтелектуальною діяльністю і емоцією радості іноді руйнується, причому дуже рано.

Дитина йде в перший клас. Вона хоче в школу, радіє своєму новенькому портфелю, формі, чудовому пенали. Школа для нього свято (правда, є малюки з більш скептичним поглядом на життя, але їх, слава Богу, небагато).

Починається вчення. Вчитися нелегко: то брудно напишеш, то забудеш, що і як сказали. Перший час відміток не ставлять, але рано чи пізно їх починають ставити. І буває, що ні відмінно, і навіть не добре. Дитина ж не відразу вміє вчитися.

Приходить першокласник додому з цієї непохвально відміткою і чує: Ти що ж це, а? Чи не намагаєшся, не хочеш вчитися? Дитина слухає і заявляє: Не піду до школи. (Дійсно, навіщо йти в школу, від якої одні тільки неприємності.) А батьки йому у відповідь: Мало що ти не хочеш! Ми, може, теж не завжди хочемо йти на роботу, але це ж наш обов'язок, наш обов'язок. А твій обов'язок, твій обов'язок - вчитися.

І в школі часто буває те ж саме. Вчитися - ваш обов'язок, ваш обов'язок, - кажуть вчителі.

Маленькій дитині, який ще тільки почав вчитися, який ще вважає (і правильно рахує), що вчитися - це радість, відразу починають вселяти, що вчитися він зобов'язаний. Вчення - вид примусу- Так вважають багато, іноді свідомо, іноді несвідомо. І це подання хочуть закріпити в голові дитини.

Хочеш поїхати з цікавою екскурсією - треба добре вчитися. Хочеш, щоб тебе не лаяли вдома і в школі, не малювали карикатури в газетах, що не розбирали і не пісочити - треба добре вчитися.

От і виникає та система, яку Д. І. Писарєв більше ста років тому назвав понукательной. Понукательна педагогіка.

І маленький чоловічок, не впізнавши ще як слід, якою радістю може бути розумова праця, вже твердо знає, що вчення - важка обов'язок. І не радості треба чекати від учення, а покарання, якщо ти намагаєшся погано, або похвали, якщо намагаєшся добре. Виходить, що лінь - інфекція, якою заражають дитини дорослі.

Ось з чого треба починати боротьбу з лінню. З уявлення про вчення як про щось, що робиться з примусу-Власне, таке уявлення, що йде з глибини століть, і закріплено у прислів'ї: Корінь навчання гіркий, зате плоди його солодкі. Саме тому, що корінь навчання для деяких гіркий, не надається потім і солодких плодів (якщо, звичайно, не вважати солодкими плодами атестат, диплом та інше).

Лінь - результат невміння вчитися

Дуже часто розумова лінь починається з невміння вчитися.

Вміти вчитися - це не означає тільки вміти писати, рахувати, читати. Вміти вчитися - це вміти розподіляти свій час, вміти виділяти навчальне завдання, вміти володіти своєю увагою і багато іншого. Вміти вчитися - це і розвинена дрібна моторика. У багатьох дітей в 7 - 8 років ще досить недостатня координація тонких рухів, насамперед рухів кисті, і їм при всьому старанні важко писати красиво. А скільки через це осуду в школі і неприємностей вдома!

Не вміючи вчитися, дитина погано засвоює матеріал, повільно просувається в навчанні. Але найгірше інше. Невміння працювати, - писав В. О. Сухомлинський, - породжує небажання, небажання - лінь. Кожне нове ланка в цьому ланцюгу вад стає все міцніше, і розривати його все важче.

Не маючи можливості зупинитися на всій великій кількості проблем, пов'язаних з невмінням вчитися, ми хочемо торкнутися тільки одну з найбільш важливих, з нашої точки зору, - увага.

Цілий ряд психологічних досліджень показує, що розвиток уваги дітей часто відстає від інших психічних функцій.

Дитині тисячі разів повторюють: Будь уважний, а він не знає, що це таке, він не вміє, не навчився володіти своєю увагою. Більше того, він не знає, не підозрює, що дуже часто саме від уваги залежить, зрозуміє він урок чи ні, допустить помилки чи ні.

Учнів другого класу запитували, як вони розуміють слова бути уважним. Ось типові відповіді: Це означає тихо сидіти; Це означає не балуватися; Бути уважним - це означає: сидіти прямо і дивитися на вчительку.

В учнів сьомого класу картина ненабагато краще:

Сидіти добре на уроках; Не дивитися по сторонах і не дивитися у вікно. І все ж, нарешті: Слухати вчителя, намагаючись нічого не пропустити.

Погана увага - це маса дрібних і великих неприємностей для школяра; осуда, зауваження і, звичайно, погані оцінки. Всі підстави для школобоязні, для шкільного неврозу. А вони, в свою чергу, ще більше погіршують увагу дитини: адже важко бути уважним до того, що неприємно, чого боїшся. Сніжний ком, який росте від року до року, від класу до класу.

Вправа «Вогняне дихання»

    Ця вправа допомагає зняти стрес за допомогою стихії вогню. Можна скористатися живим вогнем (наприклад, полум'ям свічки), а можна просто уявляти вогонь. Уява володіє власною енергією, яка дуже добре впливає на загальну енергетику людини.

    Сядьте зручно, закрийте очі, розслабтеся. Хребет повинен бути прямим, ноги не перехрещені. Намацайте пульс на лівій руці. Починайте дихати в ритмі ударів серця: удар - вдих, удар - пауза, удар - видих, удар - пауза.

    Уявіть, що прямо перед вами горить вогонь - припустимо, високий багаття або гігантська свічка. Уявляйте, що вдихаючи, ви втягуєте в себе цей вогонь, а видихаючи - самі спрямовуєтеся в нього. Дихайте так одну-дві хвилини.

    Ви повинні втратити почуття власного тіла. Повинні залишитися тільки ви і вогонь. Вам потрібно злитися з ним.

    Не турбуйтеся, якщо з першого разу вам не вдасться зловити це відчуття. У цієї практики є чудова властивість: з кожним разом вона виходить все краще і краще. Зробіть в один день п'ять таких практик по 1 хвилині - і до п'ятого разу ви вже будете реально «дихати вогнем», відчуєте, як енергія вогню переповнює вас.

    Проте не рекомендується робити цю практику в другій половині дня: вона дуже добре заряджає енергією, і ви ризикуєте просто не заснути вночі.

Вправа «Подих вітру»

    Цю практику потрібно робити на свіжому повітрі, краще у вітряну погоду.

    Сядьте на лавку в парку або біля власного будинку. Напівприкрийте очі і покладіть руки долонями вгору на коліна.

    Постарайтеся розслабитися. Нехай тіло стане вільним, важким і пластичним, як шматок тіста.

    Вам потрібно відчути ваша вага, нехай він придавить вас до поверхні, на якій ви сидите або лежите. Зосередьтеся на фізичних відчуттях: як почувають себе ноги, живіт, сідниці, спина, плечі, груди, руки, шия, голова? Дихайте повільно і ритмічно.

    Вся ваше увага повинна бути спрямована тільки на відчуття власного тіла. Чи всі розслаблено? Нічого не болить? Не коле? Не свербить? Як тільки ви відчуєте, що досягли максимально комфортного і розслабленого стану, направте увагу в руки.

    Уявіть, що з кожним вашим вдихом у ваші руки вливається вітер. Він заповнює все ваше тіло.

    Тіло поступово втрачає вагу і стає легким, як пушинка. Час виконання цієї практики - від однієї до п'яти хвилин.

Вправа «Подих води»

    Цю вправу потрібно проробляти щодня, коли будете приймати душ.

    Підставте голову під струмінь води (купальну шапочку надягати не можна!). Закрийте очі. Дихайте ритмічно й повільно. Уявіть, що з кожним вдихом вода входить всередину вас, проникаючи через верхівку, а з кожним видихом - витікає через підошви ніг. Вода забирає все роздратування, всі неприємні спогади і ситуації, що відбулися за день.

    Ця вправа чудово розслабляє і приводить людину в умиротворений стан духу. Час виконання - стільки, скільки захочете.

Вправа «Подих землі»

    Для цієї вправи вам знадобиться трохи землі - з наперсток. Можна взяти землю з квіткового горщика.

  Висипте землю на ліву руку і накрийте правою рукою. Витягніть руки перед собою так, щоб кінчики пальців дивилися вперед. Закрийте очі і починайте розмірено дихати, уявляючи, як енергія землі через ваші руки входить в вас. Дихайте так одну-дві хвилини. Ця вправа досить зробити всього один раз. Людина від природи тісно пов'язаний зі стихією землі, і мета даної вправи - відновити цю природну зв'язок.

    Після цієї практики вам буде достатньо тільки торкнутися землі і уявити, як вона забирає весь ваш негатив. Наприклад, після важкого дня на роботі ви можете занурити кінчики пальців в квітковий горщик і уявити, як негатив іде в землю.

    Не бійтеся, що ваша негативна енергія зашкодить квітам: стихія землі має найпотужнішу переробної силою. Вона «переробить» вашу негативну енергію в позитив.

19 заповедей Марии Монтессори для родителей

1. Де­тей учит то, что их окру­жа­ет.

2. Если ре­бен­ка час­то кри­ти­ку­ют — он учит­ся осуж­дать.

3. Если ре­бен­ка час­то хва­лят — он учит­ся оце­ни­вать.

4. Если ре­бен­ку де­мон­ст­ри­ру­ют враж­деб­ность — он учит­ся драться.

5. Если с ре­бен­ком чест­ны — он учит­ся спра­вед­ли­вос­ти.

6. Если ре­бен­ка час­то вы­сме­и­ва­ют — он учит­ся быть роб­ким.

7. Если ре­бе­нок жи­вет с чувст­вом без­опас­нос­ти — он учит­ся ве­рить.

8. Если ре­бен­ка час­то по­зо­рят — он учит­ся чувст­во­вать се­бя виноватым.

9. Если ре­бен­ка час­то одоб­ря­ют — он учит­ся хо­ро­шо к се­бе относиться.

10. Если к ре­бен­ку час­то бы­ва­ют сни­схо­ди­тель­ны — он учит­ся быть тер­пе­ли­вым.

11. Если ре­бен­ка час­то подбадрива­ют — он при­о­бре­та­ет уве­рен­ность в се­бе.

12. Если ре­бе­нок жи­вет в атмосфере друж­бы и чувст­ву­ет себя не­об­хо­ди­мым — он учит­ся нахо­дить в этом ми­ре любовь.

13. Не го­во­ри­те пло­хо о ре­бен­ке — ни при нем, ни без не­го.

14. Кон­цент­ри­руй­тесь на раз­ви­тии хо­ро­ше­го в ре­бен­ке, так что в итоге пло­хо­му не бу­дет оста­вать­ся ме­с­та.

15. Всег­да при­слу­ши­вай­тесь и отве­чай­те ре­бен­ку, ко­то­рый обраща­ет­ся к вам.

16. Ува­жай­те ре­бен­ка, ко­то­рый сде­лал ошиб­ку и смо­жет сей­час или чуть поз­же ис­пра­вить ее.

17. Будь­те го­то­вы по­мочь ре­бен­ку, ко­то­рый на­хо­дит­ся в по­ис­ке и быть не­за­мет­ным для то­го ребенка, ко­то­рый уже все нашел.

18. По­мо­гай­те ре­бен­ку осва­ивать неосвоенное ра­нее. Де­лай­те это, на­пол­няя окру­жа­ю­щий мир заботой, сдер­жан­ностью, ти­ши­ной и лю­бовью.

19. В об­ра­ще­нии с ре­бен­ком всегда при­дер­жи­вай­тесь луч­ших ма­нер — пред­ла­гай­те ему луч­шее, что есть в вас самих.

Запрещать — занятие не из приятных. Как добиться, чтобы запретов было мало, но они были бы эффективными?

Запрещать — занятие не из приятных. Как добиться, чтобы запретов было мало, но они были бы эффективными?
Философия родительских запретов

Вот несколько желательных принципов:
Однозначность
Дети воспринимают слова более буквально, чем взрослые. Кроме того, они крайне чувствительны к так называемому невербальному компоненту речи: нашим интонациям и мимике, а именно они в первую очередь выдают любую фальшь. Вот почему они зачастую оказываются гораздо проницательнее взрослых.
Непротиворечивость
Запрет не должен противоречить другим запретам.Помните, что вы в ответе за каждый запрет, соблюдения которого вы требуете. Чем запретов больше, и чем они глупее, тем меньшей силой они обладают.
Запрет не должен противоречить здравому смыслу. Никогда не говорите что-либо вроде: «Нельзя кричать» или «Никогда не прикасайся к моим вещам». Соблюдать такие правила невозможно, а требовать их соблюдения — безумие.
Ясность
Запрет должен быть понятен ребенку. Детям постарше необходимы ясные объяснения всех запретов, иначе они воспримут их как оскорбление и наступление на свободу их личности. Особенно это касается тех запретов, от которых зависят здоровье и жизнь ребенка. Сами по себе такие запреты неочевидны, а наглядно показать ребенку, что будет, если запрет нарушить, вы не можете.
Последовательность
Решите для начала, где пролегает тот предел, за которым ваши силы заканчиваются. Невозможно быть последовательным, если запрещать ребенку всё подряд: вы очень быстро устанете и махнете на все рукой. Чтобы вы могли придерживаться раз заведенных правил и призывать чадо к порядку, запретов не должно быть много, но те, что есть, не должны нарушаться, и вы должны быть в этом последовательны. Дети примерно до 3 лет воспринимают любой запрет как нечто, напрямую связанное с личностью родителя. Поэтому-то они часто и нарушают хорошо известные им запреты, лишь только вы покинули комнату. И единственное, что вам остается — это, вернувшись, повторить их снова и снова.
Солидарность обоих родителей
Когда папа и мама согласны друг с другом в основных вопросах, ребенок получает от них непротиворечивую картину мира, и растет уверенным в себе и окружающих. Если же папа говорит одно, а мама — другое, ребенок оказывается вынужден как-то соединять в своем уме родительские послания. Он может это сделать ценой внутреннего конфликта и «угодит обоим», либо — выбирать то, что ему больше по душе, и манипулировать родителями в своих интересах.
Твердость
Дайте карапузу выпустить пар, после чего ведите себя, как ни в чем не бывало. Настаивая на своем, старайтесь не злиться, тем более — не пытайтесь вести себя «мстительно». Просто делайте то, что считаете нужным. Если малыш расстроен, пожалейте его. Если вы дадите ему понять, что он, излив на вас свой гнев, совершил нечто ужасное, вы заставите его чувствовать себя виноватым, а это — лишний эмоциональный груз, который ребенок нести вовсе не должен. Ведь его гнев был искренним: ему очень хотелось еще торта, только и всего, ведь дети обожают сладкое
Честность
Смотрите на вещи реально. Прежде чем «издать новый указ», отдайте себе отчет в том, почему вы это делаете. Каждый свежеиспеченный вами запрет -новая мелкая травма для малыша. Ребенок всем своим существом чувствует ваши истинные мотивы, даже если пока не осознает этого.
Уважение к мотивам поступка
Всегда старайтесь встать на позиции ребенка и понять, почему он совершил тот или иной проступок. Оправдывая мотив ребенка, вы позволяете ему принять запрет — с пониманием, а наказание — с достоинством. Малыш вовсе не плох, но он совершил плохой поступок. Если вы спутаете для себя эти две вещи, вы дадите понять ребенку, что он не достоин вашей любви. Наказывать, не унижая, удается тем папам и мамам, которые не допускали и мысли, что ребенок совершил свое «злодеяние» намеренно.

Як говорити з дітьми про війну

Італійська письменниця й психоаналітик єврейського походження Мазаль Пас Багдаді у книжці «Вони вбили мої казки» радить, як пояснювати дітям війну. Поки ведуться перемовини щодо українського видання книжки, Мазаль Пас Багдаді розповідає, як слід і як категорично не можна говорити з дітьми про війну.

«Перше, що треба визнати батькам, вчителям чи вихователям дітей, які живуть поруч з війною, це право дітей на тривогу. Не варто думати, що маленькі діти не розуміють і не усвідомлюють реальності. Адже вони слухають розмови дорослих, вловлюють їхню нервовість, чують новини по ТБ, і шкірою відчувають небезпеку, – розповіла письменниця в інтерв’ю виданню «DW». – Шкідливим було б робити вигляд, що нічого не коїться. Тому говорити з дітьми про війну, небезпеку, можливу смерть – потрібно. Але без зайвих подробиць і придатною для дитини мовою. Намагайтеся прибрати дітей від телеекранів, коли там детально розповідають, хто кого і якою зброєю вбив, а також іде відповідний відеоряд. Навіть якщо вам здається, що дитина не цікавиться телевізором, майте на увазі, що діти бачать і помічають усе, не недооцінюйте їх!»

Найкращим методом у боротьбі зі страхами й стресом у маленьких дітей є малюнок. «Уже сам факт, що дитина взяла папір та олівець і малює те, що її лякає, є дуже позитивним. Це як відкритий канал для випускання напруження, для звільнення від страхів. Цікаво, що діти часто малюють себе могутніми, великими, здатними збити руками літак ворога чи подолати цілу армію. Так вони компенсують свою безпомічність», – переконана Пас Багдаді.

З дітьми від шести років треба розмовляти. Вони зазвичай ставлять купу запитань. Завдання дорослого – чесно відповідати на питання, фільтруючи реальність. До того ж – не даючи поблажки власним фобіям. Так, дорослі часто не хочуть говорити чи думати про смерть, у той час як діти нерідко ставлять такі питання. Ось приміром, дівчинка запитує свою тітку: «А якщо мою маму вб’є війна, ти мене забереш до себе?». Правильним буде відповісти саме на те запитання, яке поставила дитина. Не слід казати: «Облиш, нічого такого не трапиться». Це якраз те саме заперечення страху, про яке йшлося вище. Дитина хоче знати саме це: якщо мами не буде, чи піклуватиметься про неї хтось? Вона у своїй голові продумала цю ситуацію і хоче розвіяти свій сумнів. До речі, дуже типово, що можливість власної смерті дівчинка не розглядає: діти здаються собі безсмертними. Отже, буде найкраще, якщо тітка відповість щось на кшталт: «Так, я тебе візьму, але сподіваємось, що цього не станеться».

Крім того, категорично неправильно, на думку психоаналітика, – не визнавати дитячих страхів чи казати дитині щось на кшталт: «Не переймайся, це пусте / дурниці!». Натомість слід переконати дитину, що ви, дорослі, з нею і зможете її захистити.

7 вещей, которыми мы обижаем своих детей

Страшные ошибки, которые взрослые совершают под воздействием гнева или равнодушия, не подумав, чем это может обернуться в маленькой детской душе

Один психолог сказал: «При каждой возможности – берите своего ребёнка за руку! Пройдёт совсем немного времени, и он вовсе перестанет протягивать вам свою ладошку!».

Всё, что мы делаем в жизни наших детей, возвращается сторицей. Если ребёнок растёт в доверии – он тоже учится доверять другим, если малыша любят и поддерживают, он сам становится внимательным и заботливым.

Но есть страшные ошибки, которые взрослые совершают под воздействием гнева или равнодушия, не подумав, чем это может обернуться в маленькой детской душе…

Мы очень сильно обижаем наших детей, когда:

1. НЕ ПОНИМАЕМ!

Лет в 13 я влюбилась. Женька был отличником – самодовольным и ехидным. Но мне казалось, что он – идеал. Однако идеал вовсе не обращал на меня никакого внимания, и я плакала. А мама, пытаясь меня утешить, несла полную чушь: «Да ты что! Это так несерьёзно. Через годик всё пройдёт!» А мне вовсе не хотелось, чтобы моё состояние влюблённости проходило.

Потом я увидела эту же картинку в фильме «Вам и не снилось»:

– Мама, я люблю Катю!
– Ой, не смеши. Таких Кать у тебя будет миллион!..
– И почему вы, родители, всё заранее за нас знаете?

2. НЕ ПОДДЕРЖИВАЕМ!

Маленький Карузо прибежал из школы в слезах: «Мама! Учитель пения сказал, что у меня голос – как будто ветер в трубе завывает!». «Ну, что ты, сынок! Не слушай никого. Ты поёшь как самый прекрасный соловей в мире. Я это точно знаю!» Страшно подумать, что мир мог бы никогда не услышать великого тенора, если бы не эта мудрая женщина. Постоянно говорите своим детям: «Ты можешь! Ты с этим справишься!» – это очень окрыляет.

3. СРАВНИВАЕМ с другими детьми.

«Посмотри, какая Анечка – чистенькая и аккуратная. Не то, что ты – поросёнок!» Кажется, знакомо? Одного не могу понять: чего хотят добиться мамаши, произнося эти слова? Кроме ненависти к Анечке, здесь трудно вызвать иные эмоции…

4. НАСМЕХАЕМСЯ!

Мы с маленькой сестрёнкой зашли с магазин. Сестре было 3 года, её лицо было раскрашено пятнами зелёнки: подхватила ветрянку. Продавщицы, которым было нечем себя занять, развернулись в нашу сторону и захихикали: «Ой, какая красавица к нам пришла! Вы только посмотрите!» Мне в голову пришла только одна мысль: где бы поблизости взять автомат и расстрелять их?..

5. ОБИЖАЕМ словами и поступками.

В 8-м классе я считала себя вполне взрослой и самостоятельной девушкой. Однажды мы засиделись с папой над геометрией, которую мой мозг напрочь отказывался понимать. И тогда папа в сердцах шлёпнул меня… по попе! Было не столько больно, сколько невероятно обидно! Я долго с ним не разговаривала. А он не мог понять, что уж так сильно меня задело…

6. КРИЧИМ и выходим из себя.

Помню в роддоме моя соседка, измученная хныканьем своего малыша, схватила его и начала трясти и орать: «Какого чёрта тебе ещё надо?» Никогда не забуду огромные, синие, полные ужаса глаза малыша, который не понимал, что происходит. Кажется, ей самой потом было очень стыдно…

7. ИГНОРИРУЕМ!

И, поверьте, это самое страшное. Японский учёный продемонстрировал всему миру опыт с растениями. Три одинаковых зернышка были посажены в три баночки. Каждое утро, проходя мимо первой банки, учёный здоровался с росточком и говорил ему ласковые слова. Перед второй банкой он кричал и обзывал растение обидными словами. Третий росток он просто игнорировал: не глядя, проходил мимо. Нетрудно догадаться, что произошло с ростками через месяц. Первый колосился сочным зелёным цветом во всю ширину подоконника. Второй совершенно высох. А третий – загнил! Дети тоже подобны зелёным росткам: родители с годами пожинают лишь то, что взрастили сами!

А теперь отведите взгляд от монитора и представьте вашего малыша. Вот он сжимает пухлые кулачки, смешно морщит нос и улыбается во всю ширину своего беззубого рта. И в ответ в вашей груди разворачивается что-то большое и нежное. Этот малыш любит вас безусловно: в любом настроении, с любыми подарками, просто потому, что вы – его мама или папа! И за одну эту улыбку вы отдадите всё на свете!

Помните об этом как можно чаще и любите своих детей!